Тестове повідомлення - треба завантажити flash player
Горобець: «…намагалися дати можливість учасникам не лише позмагатись, а й відпочити…» Як львів’яни на «Манівці» ходили
Картинг, катамарани, скелелазіння, велотраса… Цього року на «Манівцях» було 9 спортивних етапів. Кожен міг спробувати свої сили у різноманітних видах активного відпочинку.
Відбувся уже третій Фестиваль активного дозвілля та туризму. У змаганнях брали участь як команди, так і поодинокі бажаючі. Якщо ви пропустили фестиваль, то не засмучуйтесь, адже «Манівці» проводяться двічі на рік – відкриваючи та закриваючи туристичний сезон. Сумо Навіть дівчата стояли у черзі, щоб позмагатися та відчути себе борцями сумо. Вони уже встигли пройти усі змагання і найбільше їм сподобався слалом на катамаранах. Каріна і Віра розповіли, що керувати човном не складно, головне – прислухатися до думки друзів. Черга швидко дійшла до дівчат. На кожну з них одягнули яскраві каски та товсті поролонові жилети, що сягали колін. Жилети були уже добряче забруднені, адже багато у часників встигли спробувати себе у ролі сумо. Суть змагання полягала у витісненні суперника за межі кола, у якому ведеться боротьба. Мабуть, завдання не було надто складним, адже дівчата швидко закінчили поєдинок. І, як у справжніх подружок, перемогла дружба. Майже мавпа Я вирішила випробувати себе у скелелазінні. Мабуть, першою частиною змагання була черга, адже нерви починають здавати ще у ній. Усе, ніби, було не в мою користь. Навіть страховка перекрутилась і довелось лізти у ній на свій страх і ризик. Та коли спорядження одягнули, шляху назад уже не було. Як виявилось, підійматись по вертикальній поверхні – не так вже й складно. Найважливіше – не дивитись вниз. Я не прислухалась до цієї поради – з висоти третього поверху люди здавались неприродно маленькими, в голові запаморочилось і я … зірвалась зі стіни. Руки та ноги ще довго трусились, а серце шалено гупало. Та у дівчини, яка змінювали
підіймалась перед мною, шок, мабуть, був більшим. Вона вперше брала участь у подібних змаганнях, але досить швидко піднялась до останнього поверху. Коли вона підняла голову догори, то побачила над собою усміхнене обличчя чи то ремонтника, чи то волонтера, який невідомощо робив на даху. Навіть, спостерігаючи за дівчиною із землі, був помітний її переляк. Та, попри все, вона зуміла вдало спуститись на землю цілою та не ушкодженою. Біля цього етапу – черга найдовша. Дивно, адже стіна – це і є стіна, лазиш ти по ній чи ні. Та мабуть, саме шалені емоції змушують людей підніматися та спускатися ще і ще на цих карколомних перешкодах. Неподалік стояв скеледром (велика надувна гірка із зачепами). Виглядав він дуже дивно – схожий на величезний оранжевий огірок. Схема дій така ж, як і на стіні, та підніматись скеледромом важче. Зачепи на ньому розміщені ширше, ніж на стіні, та й сам скеледром постійно хитається від рухів скелелаза. Та це лише додавало азарту учасникам та гостям фестивалю. Jump, jump Полоскотати нерви можна було, стрибаючи на батут. Здавалось би, що в екстремального? Звичайнісінький батут оранжевого кольору. Та стрибали на нього з висоти другого поверху! Деякі хлопці робили сальто. Хтось стрибав на спину, хтось – на живіт. Чомусь, одразу згадалось літо та море. Адже, хто з нас ось так не стрибав з пірсу у воду? Просто паркур Любителі пострибати у місті збирались на пагорбі біля озера. Там відбувався майстерклас з паркуру. Стояло декілька турніків, два козли та лежали автомобільні шини. Завдяки цьому простому спорядженню можна виробляти найнеймовірніші трюки. Навколо хлопців зібралось багато молоді та дорослих. Паркур – це хороша альтернатива заняттям спорту у місті. Та як і кожному іншому виді спорту, ніхто не забезпечений від травм. А метеликом? Не менш цікавим був представлений пішохідний та гірський туризм. Над невеличким яром протягнули мотузки, і гості та учасники фестивалю змогли пройти на ній різні технічні елементи: навісну переправу, косопохилу переправу, паралелі, «метелика». На кожного учасника етапу одягали страховку та каску. Якась вчителька дуже активно підбадьорювала представника своєї команди: кричала йому, махала руками. Можливо, це додало хлопцеві наснаги у проходженні дистанції. Волонтери підказували усім бажаючим, як краще пройти шлях та час від часу змінювали один одного. На фестивалі був представленим й велотуризм. Хлопці та дівчата повинні були проїхати велотрасу за якомога менший час. Педагогиорганізатори і тут допомагали своїм учням: підіймали, утішали, підганяли їх. Інші ж у цей час пробігали дистанцію за короткий термін. Любителі автоспорту могли покататись на картах чи керувати дистанційними машинками. Навколо картингової площі зібралось багато людей. Кожен мав свого фаворита серед учасників забігу. Присадибна територія Погулянки перетворилась на справжній Дакар. Неподалік від столу з дистанційними машинками, навколо якого розпалилась справжня боротьба за першість, команди-суперники грали на час у дуже дивний футбол. Гравці подвоє були прив’язані один до одного за талію. Головне завдання не відрізнялось від мети звичайної гри у футбол – поцілити м’ячем у ворота. Та весь майданчик був не звичайним, а надувним! Лише командою Поруч хлопці стріляти одне в одного з лазерних рушниць. Мабуть, така гра зближує команду, адже звідусіль лунали крики: «Бережись!», «Ззаду!». А через декілька хвилин бою гравці називали одне
одного мало не «братами». «Тематика цьогорічного фестивалю така сама, що й попереднього, - ділиться з нами організатор фестивалю Тарас Білошицький, добре відомий під прізвиськом «Горобець», - Порівняно з минулим фестивалем, кількість програм змагань майже не змінилась – з’явилась тільки одна нова програма – картинг. Стараємося рости більше в якості, а не в кількості змагань. Тому ми намагалися дати можливість учасникам не лише позмагатись, а й відпочити. Цьогорічний фестиваль відбувся у рамках всесвітнього Дня Довкілля.» За підсумками змагань переможцями стали команди LEVUS, ЛІЕТ та "Непосиди" (ДЮСШ №6). Такі заходи потрібні Львову та Україні загалом, адже виховують молодь у любові до спорту та активного проведення дозвілля. Наступний фестиваль «Манівці» відбудеться на Погулянці у кінці вересня. Ксенія Кіт А що на День Міста робили Ви? був такий вираз обличчя... Моя роль - відьма
Три дні поспіль львів’яни святкували День свого найкращого Міста – Львова. Кожен міг спробувати розваги на різний смак: паради, виставки, дефіляди, флешмоби, концерти, ярмарки, виступи, покази, змагання… Одним із найяскравіших заходів до дня міста був Святковий парад. Наш ЦТДЮГ також брав у ньому участь. Уже невід’ємною частиною параду стала колона літературних героїв. Добре пам’ятаю минулорічний парад. Тоді я одягнулась у костюм Пеппі. Від нашої бібліотеки до трамвайної зупинки крокували декілька Довгопанчох, Білка й Стрілка, Скелет, Баба Яга, Відьма, Принцеси, Попелюшки… По дорозі нам зустрівся один пияка. То в нього був такий вираз обличчя, наче він чи то повністю протверезів, чи то у нього почалась біла гарячка! Про цьогорічний захід з нами поділилася учасниця параду Настя: «Цього року я вперше брала участь у параді. Моя роль - відьма. Раніше я грала злу чарівницю у шкільній виставі, тому уже мала як костюм, так і досвід. Ми йшли по проспекту Свободи. З обох сторін дороги стояло багато дітей та дорослих. Парад очолив князь Данило на коні. Мені все дуже сподобалось.» Якщо перші два дні були багаті на концерти та вечірки, то понеділок був присвячений спорту. Різноманітні виступи, матчі, флешмоби, покази, змагання відкривали можливості спорту для усіх охочих. Молодь була в захваті. Святкування стало справді яскравою подією в історії Львова. А ми з нетерпінням очікуємо наступного Дня Міста. Ксенія Кіт
Смаки різняться, але кожен із нас слухає музику. Хтось у навушниках, хтось по радіо, а хтось на концертах. Кореспон-дент «ОК» відвідав декілька музичних подій. Звісно, передати всю красу музики на сторінки газети неможливо, але багато фото будуть говорити самі за себе. Даний фоторепортаж із вокального концерту учнів музичної школи – інтернату ім. Соломії Крушельницької для обдарованих. На фото Ярина Скоропад, Квітослава Созанська, Наталя Степаняк, Софія Роговська та Олена Єфремова.
Кожен вітає свою маму порізному. Учасниці ансамблю бандуристів при ц. Зесіння організували концерт для своїх мам і бабусь. В ансамблі беруть участь дівчата різного віку: від 7 до 16 років. Вони читали вірші, співали, грали на бандурах. Згодом до дівчат приєднався ще й ансамбль «Джерельце». Це дітки 2-4 років. За виступ вони отримали свій перший гонорар: шоколадки. на фото учасники ансамблю бандуриток та ансамблю "Джерельце"
OK Мріїї здійснюються В цьому переконалась Софія Ворончук, коли поділась у мандррівку Європою. На фото Прага, Париж, Діснейленд, Люксембург
OK Золото Карпат...
Пригоди у сієсту
Квест… Яке магічне слово. До гри воно здається незнаним, після неї – багатим на спогади, а під час – триклятим. 20 травня парламент Шевченківського району влаштував для школярів квест. Цей захід, на відміну від попередніх, був досить продуманим та підготованим.
Коли сумлінні діти вчились у школі, а працьовиті люди заробляли гроші, ми пішли на квест. Спекотна сієста давалась взнаки кожному. Через якісь неполадки довелось чекати ще годину на площі Ринок. Щоб відволіктись, усі потроху розминали язики. Частогусто розмова набирала несподіваних обертів: то про Бога, то про школу чи спорт, а то й зовсім тікала в інше русло. Перші точки Врешті наш час настав. Кожну команду відпускали з першого пункту з інтервалом в 10 хв. Ми йшли другими із дев’яти. Нам прочитали легенду, а ми повинні були зрозуміти про яку будівлю у ній йдеться. Це був костел єзуїтів. Наша група намагалась якнайшвидше добігти до нього. З другим завданням ми також впорались дуже швидко. Наступною точкою був Вірменський собор. Вся "краса" бігу Ще на підході до нього почало колоти в боку, спирати дух і з’явились всі інші ознаки того, що я давненько не бігала. Волонтеру довелось махати білим скрученим аркушем паперу, щоб ми не проґавили його. У завданні говорилось про площу Старий Ринок. Як виявилось, вгадати про що йдеться про що йдеться - це відносно дуже просто – набагато складніше було знайти цю площу. Люди або не знали, де вона, або розповідали, як дійти до площі Ринок. Навіть googleкарти не дали нам конкретної відповіді. Отож, довелось добряче напружити пам’ять. З горем навпіл, ми знайшли цю площу десь біля Ужгородської. Невеличкий "сюрприз" Наступне запитання, фактично, зводилось до того, які у Львові є гори. Потім нам розповіли, що учасники з іншої команди
вирішили бігти аж на Чортові скелі у Винники! Логічно, якщо ми стоїмо біля підніжжя Високого замку, то й підніматися треба на нього, а не на Лису гору чи Бабу Гор. Звісно, ідея піднятись на самісінький вершечок ще в спеку +28 видалась не надто привабливою, але що ж поробиш… Цей відрізок дороги був найважчим. Гірше не буває Сили та терпіння були на межі. В мене з горла пішла кров, та й інші учасники нашої команди почували себе не найкраще. Але наш капітан – Леся – «заставила» усіх зібратися і бігти далі. Коли я вже хотіла здати позиції, то Леся сказала, що нашій команді за це додадуть 5 хв. до загального часу. Це надало мені трохи сил і хоча я пленталась десь позаду, все ж старалась не зупинятись і біля вершини наздогнала команду. По дорозі я згадувала класну керівничку. Олександра Дмитрівна справді вміє «надавати прискорення». З нею, мабуть, і небіжчик би на Говерлу піднявся. Ось кого мені не вистарчало. Повернемось до квесту. Поки ми роздумували над запитанням, попередня група спускалась із Високого замку (ми наздогнали їх – ура!). Далі був Домініканський собор. Дурням щастить Ми бачили, як довго наші суперники спускались короткою дорогою, але все ж вирішили також не йти сходами. І чи то завдяки злагодженості команди, чи то просто пофартило, але ми спустились вдвічі швидше за попередню команду. Не надто довго роздумуючи, куди далі йти, ми натрапили на таку хорошу стежку, яку, напевно, не знайшли б якби знали про неї. Стежка ця вивела нас до вулиці Кривоноса. Минулого року я вже спускалась з Високого замку цією дорогою. Тоді, повертаючи на Гуцульську, я зачепила якийсь металевий виступ ногою. Цьогоріч я знову вдарилась об нього, та ще й так, що порвала взуття і набила синяк на великому пальці ноги! Далі, порівняно з Високим замком, почались «квіточки».
"незнайомі перехожі щось кричати, підбадьорювали. І не зважаючи на те, що на площі Ринок ми зробили добрячий гак, наш настрій не зіпсувався, адже ми прибігли перші!"
Мозковий штурм Біля Домінікан попередня команда відповідала на запитання. Тоді ми домовились, що на наступному пункті зробимо все, щоб обігнати їх. Це був фізичний штурм для нас і моральний для них. Ми шукали синагогу Золота Роза, часом заходячи у тупики і юрби людей. Врешті, наша команда досягнула мети – ми обігнали суперників. І щоб не втратити позиції ми з усіх сил побігли до церкви Андрія. Яке полегшення! Там нас чекав маленький сюрприз. Наступна точка – пам’ятник Королю Данилу – була перенесена на відстань 5 метрів від попереднього пункту. Мабуть, волонтер не хотів стояти самодин під пекучим сонцем, тому прийшов до своїх колег біля церкви Андрія. Над питанням ми роздумували досить довго. Наступним пунктом призначення мав стати парк Костюшко. Та схоже, що в організаторів з’явилась совість, тому нас відправили на кінцеву точку – площу Ринок. На шляху до неї незнайомі перехожі щось кричати, підбадьорювали. І не зважаючи на те, що на площі Ринок ми зробили добрячий гак, наш настрій не зіпсувався, адже ми прибігли перші! Очікування Потім прийшла наступна команда, ще одна і ще одна. Так ми чекали більш ніж годину, поки всі команди прибігли до фінішу. На квест ми витратили 1 годину і 7 хвилин. Непоганий результат. За перше місце гравці отримали квитки в аквапарк. Та як на мене за 2 місце призи кращі – квитки в кіно на будьякий фільм. Спершу кожен хотів йти окремо, та згодом вирішили – якщо разом виграли, то разом і підемо в кіно. Усі почали забирати квитки, а я залишила свій у капітана (аж надто люблю губити речі). Потім ще хтось віддав квиток Лесі, і так всі білети залишились у неї. Наступного дня майже у всіх боліли м’язи та сухожилля, але яскраві спогади, думаю, ще не раз заставлять нас іти на такі божевільні забави. Ксенія Кіт Життя у стилі Кіокушинкай
Наша нова рубрика: Погляд зі середини
Останнім часом став популярний здоровий спосіб життя. Багато дітей в Україні займаються бойовими мистецтвами. Одне з найпоширеніших у світі – це Кіокушинкай карате. У 1923 році в Кореї з’явилась людина, яка через свою бойову вдачу з дев’яти років почала займатись різними видами карате (Кемпо – сучасні Конг-Фу та Ушу; Шотокан; Годзюрю; школа фехтування Ніторю.) Його звали Масутатсу Ояма. Він багато часу проводив у горах медитуючи. Під час медитацій у нього визрів план створити своє карате. Коли повернувся до цивілізації реалізував свою мрію. Він заснував Кіокушинкай карате. Своїми показовими виступами і поєдинками він виборов славу для карате. Через кілька років офіційно було визнано Кіокушинкай карате. Масутатсу Ояма став першою людиною, яка три дні поспіль боролась з 300 різними бійцями, проводячи по 100 поєдинків тривалістю в дві хвилини, кожен раз виходячи переможцем. Після своєї смерті майстер залишив по собі організацію і всесвітньо відомий стиль – Кіокушинкай Будо Карате. Кіокушинкай карате – це гармонійне поєднання традиційних бойових систем сходу з провідними досягненнями сучасного спорту. Ця назва в перекладі з японської означає «пошук істини на шляху бойового мистецтва» (Кіоку – означає межу, місцевість. Шин – означає істину або реальність. Кай – означає зв'язок, зібрання, союз.) Іноді цей переклад трактують по іншому: «товариство абсолютної істини», західний варіант «надпотужне карате». Карате поділяється на дві складові – ката і куміте. Ката – це послідовність блоків, ударів виконуваних в одній чи більше стійках, включаючи рух вперед, назад і в сторони. Ієрогліф
Карате – це друге життя людини, яке впливає на її перше, адже воно також займає час. Коли людина приділяє багато часу карате, тоді воно вливається в реальне життя.
ката складений із трьох ієрогліфів, які означають «форма», «різати», «земля», дослівний переклад – форма, що ріже землю. Куміте – це вільний поєдинок з суперником, в якому показується майстерність техніки та вивчені навики. У Кіокушинкай карате поєдинки відбуваються за встановленими правилами. Карате – це не лише ката та куміте, це ще й повага. З перших тренувань семпай чи синсей (тренер) вчить своїх учнів правил етикету, поваги, а також не лізти у вуличні бійки. Користуватись карате за межами залу дозволяється лише при потребі самозахисту. Є різні рівні техніки – їх оцінюють за поясами. Від найменшого до найбільшого. На вищий пояс рівень техніки стає складнішим, тому спортсмен має стимул покращувати набуте і вивчати нове. У Кіокушинкай карате є 10 учнівських рівнів і 10 рівнів тренера. До рівня учня входять: білий, оранжевий, оранжевий з блакитною поперечною смугою, блакитний, блакитний з жовтою поперечною смугою, жовтий, жовтий з зеленою поперечною смугою, зелений, зелений з коричневою поперечною смугою, коричневий, коричневий з золотою поперечною смугою пояси – вони називаються кю. Десять тренерські пояси називаються дани. Вони чорні з поперечними золотими смугами. Карате – це друге життя людини, яке впливає на її перше, адже воно також займає час. Коли людина приділяє багато часу карате, тоді воно вливається в реальне життя. Якщо учень покидає цей спорт, тоді у душі вирує каламуть, це те саме, що й позбавити якесь одне ціле невід’ємної частини. Життя перебудовується іншим чином, але рана у душі надовго залишається. При спогадах душа болить і рветься у минуле. Життя ускладнюється, адже будувати своє життя спочатку дуже важко. В душі залишається багато хороших спогадів, але неможливо повернути втрачене. Оксана Москва Пекло закінчилось? Ні – воно тільки починається (Погляд зі середини)
Не встигли ми відпочити від навчання, як розпочалась справжня каторга – екзамени. Всі казали: «Нічого складного», але виявилось, що це не зовсім так.
31 травня в усіх 9-класників відбувся перший екзамен – диктант з української мови. Не знаю, як хто готувався, але я перечитала всі диктанти двічі чи тричі. В ніч перед екзаменом сон не йшов. Але зранку, зібравшись силами, я пішла до школи. Мене, як відмінницю, посадили спереду. Вчителі «пасли» тих, хто сидів на задніх партах, отож я мала чудову можливість списати. Та щось зупинило мене від цього і вберегло від упередженого ставлення вчителів. Врешті, власними силами я здала цей екзамен на 11. Другим моїм екзаменом була математика. Готувалась я до неї вихідними 1-2 і 9 травня, ну і перед екзаменом, звичайно. 6 червня – день журналіста. Але, нажаль, іспит – наступного дня. Тому довелось пожертвувати святкуванням заради підготовки до математики. Та найприкріше те, що жоден із пройдених напередодні білетів, на екзамені мені не потрапився. На математику до нашого класу завітала інспектор. Ну зовсім ніц в математиці не розуміла, але успішно робила розумний вираз обличчя. Цей екзамен також дався легко, ще й допомогла сусіду по парті. Ох, якби не фраза: «Напиши мені ще одне
На фото Орест Дворакевич трагічна історія…» і занурилась у переглядання моїх оцінок у журналі. За цей екзамен я отримала 11 балів. Мама висловила мені претензії. На її думку, це недостатньо висока оцінка. Та сил на сварки у мене вже не було. Отож, підводимо підсумки: три 12, дві 11, безсоння і перевтома. Але про відпочинок ще рано мріяти, адже після екзаменів ми з класом їдемо в Карпати. Ксенія Кіт
завдання, бо я хочу мати на бал більше», - то й справді би написала йому ще. Загалом, з математики отримала 12. Третій екзамен – біологія. Підготовка до нього зайняла два з половиною дні. В ніч перед іспитом я почала «від руки» писати шпаргалки. Мабуть, це мені й допомогло. Безсоння вже увійшло в звичку: не могла навіть домолитись до кінця – починала думати про підшлункову, нирки, нейрони… Зранку ледь не запізнилась – ну дуже важко було прокидатись. Шпори сховала під пояс, сіла біля ще однієї відмінниці. Сама ними не скористалася, але вирішила допомогти їй. Звичайно, з моїх закарлючок і скорочень вона нічого не зрозуміла, тому скористалась друкованими, а потім віддала їх мені, точніше поклала на коліна. Я дописувала остання, а це означає, що наді мною стояли директор, завучка, асистент… І ось мені треба виходити, а на колінах в мене шпора: якщо встану – впаде. Але якось та й викрутилась. Цей іспит я теж здала на 12. Географія була четвертою. Я готова була здати її хоч б на двійку, але уже ЗДАТИ!!! Сил просто не було, виснаження брало гору. На цей раз не писала жодних шпор. Готувалась читаючи відповіді і розглядаючи карти. Склала важко, майже не списуючи. Ще й вчитель зіграв зі мною в злий жарт: сказав, що в мене 10. Я не надто розчарувалась, але все ж залишилась засмученою. І коли мені сказали, що в мене 12, була на сьомому небі від щастя. Останнім екзаменом була англійська. Добре, що до нього готувалась завчасно. Спати не могла вже не лише в ніч перед екзаменом. На іспиті пішло легше. З моїм везінням витягнула текст, якого не знала. Але щось та й наплела про свій улюблений фільм. Виглядало все приблизно так: «Леон –кілер – це фільм про трагічну історію дівчинки…». Завучка сказала: «Так, так, дуже А чи визначився ти?
Кожен з нас впізнає в ній себе: майже відмінниця, боїться павуків, тримає вдома кішку… Мріє навчитись гри на гітарі та стати відомим журналістом. Наталя Філаретова – школярка, яка твердо вирішила ким хоче стати у майбутньому.
- Чи давно ти мрієш стати журналістом? - Так, це моя мрія з дитинства. Я обожнюю спілкування з людьми та не уявляю себе представником іншої професії. Уже давно я мрію про роботу пов’язану з творчістю та комунікацією. - Які кроки ти вже зробила, щоб здійснити свою мрію? - Я навчаюсь на першому курсі МАНу на секції журналістики. Також відвідую лекції школи Журналістики. - Ти вже визначилась з місцем навчання? - Зараз я навчаюсь у 9 класі і планую вступити у коледж пи Академії Друкарства. З вузом я визначилась – це університет ім. Івана Франка, факультет журналістики. Найбільше мене цікавить теле- та радіожурналістика. - Що батьки думають про твій вибір професії? - Я перша серед родичів вирішила стати журналістом. Навіть якби батьки були проти, вони б не змогли змінити мій вибір. Вони не схвалюють мої плани на майбутнє, але й не заперечують. Мама, знаючи про нещасну смерть Гонгадзе, дещо хвилюється за мене. - Чи маєш ти ще якісь захоплення окрім журналістики? - Я уже сьомий рік плету різноманітні вироби з бісеру. Коли вчилась у 2 класі, то мама відвела мене у Львівський міський еколого – натуралістичний центр у гурток бісероплетіння. Відвідую літературну студію «Галиця». Вивчаю англійську та німецьку мови. А весь вільний час проводжу із друзями. - Які твої плани на майбутнє? - Тепер зосереджуюсь лише на журналістиці, адже залишилось зовсім мало часу до вступу у виш. Надіюсь, що вдасться потрапити на державну форму навчання, хоча всі на це надіються. - Дякую за розмову. Удачі тобі! Ксеня Кіт Загубити себе «Шукаю високу, струнку, 90-60-90»
Ми
завжди щось . . . шукаємо щось знаходимо та щось втрачаємо. Найстрашніше в цих пошуках загубити себе, загубити під час пошуків власного ідеалу. Ідеал. Яким він є? І для чого взагалі всі ми шукаємо ідеали? Це слово, що складається всього з п’яти літер вже давнимдавно править світом. Ідеал краси, стосунків, життя, побуту, тощо. Все, що ми маємо, ми намагаємося підвести під певну лінію, підняти до максимально високого рівня, змінити поведінку близьких, не усвідомлюючи, що можемо втратити їх взагалі. Ми боїмося бути засудженими за те, що ми не такі, як всі. На Заході люди цінують оригінальність. В Європі інший – це не «біла ворона», а людина з власною думкою. В погоні за ідеалами ми розбиваємо на друзки безліч сердець та десятки людських доль. Перетворюємося на бездушних істот, які керуються загальноприйнятими людськими мірками. Звичайно ж, кому зараз потрібне кохання , якщо ми в першу ж чергу говоримо : «Шукаю високу, струнку, 90-60-90». А дівчата, які мріють про принца?.. В кінцевому результаті більшість із них буде жити в омріяному будинку за кордоном, проте їх «принци» не засипатимуть їх пелюстками троянд та подарунками, а торгуватимуть ними, їхнім тілом… Невже це все того варте? Невже заради довгоногої красуні чи олігарха ви ладні пожертвувати собою? Невже людське щастя попросту втратило свою цінність? Цінуйте! Любіть! Будьте з тими, кого любите! Адже ідеал – це не те, що ми весь час шукаємо… Ідеал – всього – лиш слово, яке здатне зруйнувати ваше життя… Назарій Лазур
До наступних випусків!!! Над цим номером працювали: Ксенія Кіт (журналіст, фотограф та редактор) Оксана Москва (журналіст та модель) Назарій Лазур (журналіст та фотограф) Софія Присяжнюк (фотограф) Софія Ворончік (модель) Орест Дворакевич (модель) Андрій Голдій (модель) Наталя Філоретова (модель)
Горобець: «…намагалися дати можливість учасникам не лише позмагатись, а й відпочити…» Як львів’яни на «Манівці» ходили
Картинг, катамарани, скелелазіння, велотраса… Цього року на «Манівцях» було 9 спортивних етапів. Кожен міг спробувати свої сили у різноманітних видах активного відпочинку.
Відбувся уже третій Фестиваль активного дозвілля та туризму. У змаганнях брали участь як команди, так і поодинокі бажаючі. Якщо ви пропустили фестиваль, то не засмучуйтесь, адже «Манівці» проводяться двічі на рік – відкриваючи та закриваючи туристичний сезон. Сумо Навіть дівчата стояли у черзі, щоб позмагатися та відчути себе борцями сумо. Вони уже встигли пройти усі змагання і найбільше їм сподобався слалом на катамаранах. Каріна і Віра розповіли, що керувати човном не складно, головне – прислухатися до думки друзів. Черга швидко дійшла до дівчат. На кожну з них одягнули яскраві каски та товсті поролонові жилети, що сягали колін. Жилети були уже добряче забруднені, адже багато у часників встигли спробувати себе у ролі сумо. Суть змагання полягала у витісненні суперника за межі кола, у якому ведеться боротьба. Мабуть, завдання не було надто складним, адже дівчата швидко закінчили поєдинок. І, як у справжніх подружок, перемогла дружба. Майже мавпа Я вирішила випробувати себе у скелелазінні. Мабуть, першою частиною змагання була черга, адже нерви починають здавати ще у ній. Усе, ніби, було не в мою користь. Навіть страховка перекрутилась і довелось лізти у ній на свій страх і ризик. Та коли спорядження одягнули, шляху назад уже не було. Як виявилось, підійматись по вертикальній поверхні – не так вже й складно. Найважливіше – не дивитись вниз. Я не прислухалась до цієї поради – з висоти третього поверху люди здавались неприродно маленькими, в голові запаморочилось і я … зірвалась зі стіни. Руки та ноги ще довго трусились, а серце шалено гупало. Та у дівчини, яка змінювали
підіймалась перед мною, шок, мабуть, був більшим. Вона вперше брала участь у подібних змаганнях, але досить швидко піднялась до останнього поверху. Коли вона підняла голову догори, то побачила над собою усміхнене обличчя чи то ремонтника, чи то волонтера, який невідомощо робив на даху. Навіть, спостерігаючи за дівчиною із землі, був помітний її переляк. Та, попри все, вона зуміла вдало спуститись на землю цілою та не ушкодженою. Біля цього етапу – черга найдовша. Дивно, адже стіна – це і є стіна, лазиш ти по ній чи ні. Та мабуть, саме шалені емоції змушують людей підніматися та спускатися ще і ще на цих карколомних перешкодах. Неподалік стояв скеледром (велика надувна гірка із зачепами). Виглядав він дуже дивно – схожий на величезний оранжевий огірок. Схема дій така ж, як і на стіні, та підніматись скеледромом важче. Зачепи на ньому розміщені ширше, ніж на стіні, та й сам скеледром постійно хитається від рухів скелелаза. Та це лише додавало азарту учасникам та гостям фестивалю. Jump, jump Полоскотати нерви можна було, стрибаючи на батут. Здавалось би, що в екстремального? Звичайнісінький батут оранжевого кольору. Та стрибали на нього з висоти другого поверху! Деякі хлопці робили сальто. Хтось стрибав на спину, хтось – на живіт. Чомусь, одразу згадалось літо та море. Адже, хто з нас ось так не стрибав з пірсу у воду? Просто паркур Любителі пострибати у місті збирались на пагорбі біля озера. Там відбувався майстерклас з паркуру. Стояло декілька турніків, два козли та лежали автомобільні шини. Завдяки цьому простому спорядженню можна виробляти найнеймовірніші трюки. Навколо хлопців зібралось багато молоді та дорослих. Паркур – це хороша альтернатива заняттям спорту у місті. Та як і кожному іншому виді спорту, ніхто не забезпечений від травм. А метеликом? Не менш цікавим був представлений пішохідний та гірський туризм. Над невеличким яром протягнули мотузки, і гості та учасники фестивалю змогли пройти на ній різні технічні елементи: навісну переправу, косопохилу переправу, паралелі, «метелика». На кожного учасника етапу одягали страховку та каску. Якась вчителька дуже активно підбадьорювала представника своєї команди: кричала йому, махала руками. Можливо, це додало хлопцеві наснаги у проходженні дистанції. Волонтери підказували усім бажаючим, як краще пройти шлях та час від часу змінювали один одного. На фестивалі був представленим й велотуризм. Хлопці та дівчата повинні були проїхати велотрасу за якомога менший час. Педагогиорганізатори і тут допомагали своїм учням: підіймали, утішали, підганяли їх. Інші ж у цей час пробігали дистанцію за короткий термін. Любителі автоспорту могли покататись на картах чи керувати дистанційними машинками. Навколо картингової площі зібралось багато людей. Кожен мав свого фаворита серед учасників забігу. Присадибна територія Погулянки перетворилась на справжній Дакар. Неподалік від столу з дистанційними машинками, навколо якого розпалилась справжня боротьба за першість, команди-суперники грали на час у дуже дивний футбол. Гравці подвоє були прив’язані один до одного за талію. Головне завдання не відрізнялось від мети звичайної гри у футбол – поцілити м’ячем у ворота. Та весь майданчик був не звичайним, а надувним! Лише командою Поруч хлопці стріляти одне в одного з лазерних рушниць. Мабуть, така гра зближує команду, адже звідусіль лунали крики: «Бережись!», «Ззаду!». А через декілька хвилин бою гравці називали одне
одного мало не «братами». «Тематика цьогорічного фестивалю така сама, що й попереднього, - ділиться з нами організатор фестивалю Тарас Білошицький, добре відомий під прізвиськом «Горобець», - Порівняно з минулим фестивалем, кількість програм змагань майже не змінилась – з’явилась тільки одна нова програма – картинг. Стараємося рости більше в якості, а не в кількості змагань. Тому ми намагалися дати можливість учасникам не лише позмагатись, а й відпочити. Цьогорічний фестиваль відбувся у рамках всесвітнього Дня Довкілля.» За підсумками змагань переможцями стали команди LEVUS, ЛІЕТ та "Непосиди" (ДЮСШ №6). Такі заходи потрібні Львову та Україні загалом, адже виховують молодь у любові до спорту та активного проведення дозвілля. Наступний фестиваль «Манівці» відбудеться на Погулянці у кінці вересня. Ксенія Кіт А що на День Міста робили Ви? був такий вираз обличчя... Моя роль - відьма
Три дні поспіль львів’яни святкували День свого найкращого Міста – Львова. Кожен міг спробувати розваги на різний смак: паради, виставки, дефіляди, флешмоби, концерти, ярмарки, виступи, покази, змагання… Одним із найяскравіших заходів до дня міста був Святковий парад. Наш ЦТДЮГ також брав у ньому участь. Уже невід’ємною частиною параду стала колона літературних героїв. Добре пам’ятаю минулорічний парад. Тоді я одягнулась у костюм Пеппі. Від нашої бібліотеки до трамвайної зупинки крокували декілька Довгопанчох, Білка й Стрілка, Скелет, Баба Яга, Відьма, Принцеси, Попелюшки… По дорозі нам зустрівся один пияка. То в нього був такий вираз обличчя, наче він чи то повністю протверезів, чи то у нього почалась біла гарячка! Про цьогорічний захід з нами поділилася учасниця параду Настя: «Цього року я вперше брала участь у параді. Моя роль - відьма. Раніше я грала злу чарівницю у шкільній виставі, тому уже мала як костюм, так і досвід. Ми йшли по проспекту Свободи. З обох сторін дороги стояло багато дітей та дорослих. Парад очолив князь Данило на коні. Мені все дуже сподобалось.» Якщо перші два дні були багаті на концерти та вечірки, то понеділок був присвячений спорту. Різноманітні виступи, матчі, флешмоби, покази, змагання відкривали можливості спорту для усіх охочих. Молодь була в захваті. Святкування стало справді яскравою подією в історії Львова. А ми з нетерпінням очікуємо наступного Дня Міста. Ксенія Кіт
Смаки різняться, але кожен із нас слухає музику. Хтось у навушниках, хтось по радіо, а хтось на концертах. Кореспон-дент «ОК» відвідав декілька музичних подій. Звісно, передати всю красу музики на сторінки газети неможливо, але багато фото будуть говорити самі за себе. Даний фоторепортаж із вокального концерту учнів музичної школи – інтернату ім. Соломії Крушельницької для обдарованих. На фото Ярина Скоропад, Квітослава Созанська, Наталя Степаняк, Софія Роговська та Олена Єфремова.
Кожен вітає свою маму порізному. Учасниці ансамблю бандуристів при ц. Зесіння організували концерт для своїх мам і бабусь. В ансамблі беруть участь дівчата різного віку: від 7 до 16 років. Вони читали вірші, співали, грали на бандурах. Згодом до дівчат приєднався ще й ансамбль «Джерельце». Це дітки 2-4 років. За виступ вони отримали свій перший гонорар: шоколадки. на фото учасники ансамблю бандуриток та ансамблю "Джерельце"
OK Мріїї здійснюються В цьому переконалась Софія Ворончук, коли поділась у мандррівку Європою. На фото Прага, Париж, Діснейленд, Люксембург
OK Золото Карпат...
Пригоди у сієсту
Квест… Яке магічне слово. До гри воно здається незнаним, після неї – багатим на спогади, а під час – триклятим. 20 травня парламент Шевченківського району влаштував для школярів квест. Цей захід, на відміну від попередніх, був досить продуманим та підготованим.
Коли сумлінні діти вчились у школі, а працьовиті люди заробляли гроші, ми пішли на квест. Спекотна сієста давалась взнаки кожному. Через якісь неполадки довелось чекати ще годину на площі Ринок. Щоб відволіктись, усі потроху розминали язики. Частогусто розмова набирала несподіваних обертів: то про Бога, то про школу чи спорт, а то й зовсім тікала в інше русло. Перші точки Врешті наш час настав. Кожну команду відпускали з першого пункту з інтервалом в 10 хв. Ми йшли другими із дев’яти. Нам прочитали легенду, а ми повинні були зрозуміти про яку будівлю у ній йдеться. Це був костел єзуїтів. Наша група намагалась якнайшвидше добігти до нього. З другим завданням ми також впорались дуже швидко. Наступною точкою був Вірменський собор. Вся "краса" бігу Ще на підході до нього почало колоти в боку, спирати дух і з’явились всі інші ознаки того, що я давненько не бігала. Волонтеру довелось махати білим скрученим аркушем паперу, щоб ми не проґавили його. У завданні говорилось про площу Старий Ринок. Як виявилось, вгадати про що йдеться про що йдеться - це відносно дуже просто – набагато складніше було знайти цю площу. Люди або не знали, де вона, або розповідали, як дійти до площі Ринок. Навіть googleкарти не дали нам конкретної відповіді. Отож, довелось добряче напружити пам’ять. З горем навпіл, ми знайшли цю площу десь біля Ужгородської. Невеличкий "сюрприз" Наступне запитання, фактично, зводилось до того, які у Львові є гори. Потім нам розповіли, що учасники з іншої команди
вирішили бігти аж на Чортові скелі у Винники! Логічно, якщо ми стоїмо біля підніжжя Високого замку, то й підніматися треба на нього, а не на Лису гору чи Бабу Гор. Звісно, ідея піднятись на самісінький вершечок ще в спеку +28 видалась не надто привабливою, але що ж поробиш… Цей відрізок дороги був найважчим. Гірше не буває Сили та терпіння були на межі. В мене з горла пішла кров, та й інші учасники нашої команди почували себе не найкраще. Але наш капітан – Леся – «заставила» усіх зібратися і бігти далі. Коли я вже хотіла здати позиції, то Леся сказала, що нашій команді за це додадуть 5 хв. до загального часу. Це надало мені трохи сил і хоча я пленталась десь позаду, все ж старалась не зупинятись і біля вершини наздогнала команду. По дорозі я згадувала класну керівничку. Олександра Дмитрівна справді вміє «надавати прискорення». З нею, мабуть, і небіжчик би на Говерлу піднявся. Ось кого мені не вистарчало. Повернемось до квесту. Поки ми роздумували над запитанням, попередня група спускалась із Високого замку (ми наздогнали їх – ура!). Далі був Домініканський собор. Дурням щастить Ми бачили, як довго наші суперники спускались короткою дорогою, але все ж вирішили також не йти сходами. І чи то завдяки злагодженості команди, чи то просто пофартило, але ми спустились вдвічі швидше за попередню команду. Не надто довго роздумуючи, куди далі йти, ми натрапили на таку хорошу стежку, яку, напевно, не знайшли б якби знали про неї. Стежка ця вивела нас до вулиці Кривоноса. Минулого року я вже спускалась з Високого замку цією дорогою. Тоді, повертаючи на Гуцульську, я зачепила якийсь металевий виступ ногою. Цьогоріч я знову вдарилась об нього, та ще й так, що порвала взуття і набила синяк на великому пальці ноги! Далі, порівняно з Високим замком, почались «квіточки».
"незнайомі перехожі щось кричати, підбадьорювали. І не зважаючи на те, що на площі Ринок ми зробили добрячий гак, наш настрій не зіпсувався, адже ми прибігли перші!"
Мозковий штурм Біля Домінікан попередня команда відповідала на запитання. Тоді ми домовились, що на наступному пункті зробимо все, щоб обігнати їх. Це був фізичний штурм для нас і моральний для них. Ми шукали синагогу Золота Роза, часом заходячи у тупики і юрби людей. Врешті, наша команда досягнула мети – ми обігнали суперників. І щоб не втратити позиції ми з усіх сил побігли до церкви Андрія. Яке полегшення! Там нас чекав маленький сюрприз. Наступна точка – пам’ятник Королю Данилу – була перенесена на відстань 5 метрів від попереднього пункту. Мабуть, волонтер не хотів стояти самодин під пекучим сонцем, тому прийшов до своїх колег біля церкви Андрія. Над питанням ми роздумували досить довго. Наступним пунктом призначення мав стати парк Костюшко. Та схоже, що в організаторів з’явилась совість, тому нас відправили на кінцеву точку – площу Ринок. На шляху до неї незнайомі перехожі щось кричати, підбадьорювали. І не зважаючи на те, що на площі Ринок ми зробили добрячий гак, наш настрій не зіпсувався, адже ми прибігли перші! Очікування Потім прийшла наступна команда, ще одна і ще одна. Так ми чекали більш ніж годину, поки всі команди прибігли до фінішу. На квест ми витратили 1 годину і 7 хвилин. Непоганий результат. За перше місце гравці отримали квитки в аквапарк. Та як на мене за 2 місце призи кращі – квитки в кіно на будьякий фільм. Спершу кожен хотів йти окремо, та згодом вирішили – якщо разом виграли, то разом і підемо в кіно. Усі почали забирати квитки, а я залишила свій у капітана (аж надто люблю губити речі). Потім ще хтось віддав квиток Лесі, і так всі білети залишились у неї. Наступного дня майже у всіх боліли м’язи та сухожилля, але яскраві спогади, думаю, ще не раз заставлять нас іти на такі божевільні забави. Ксенія Кіт Життя у стилі Кіокушинкай
Наша нова рубрика: Погляд зі середини
Останнім часом став популярний здоровий спосіб життя. Багато дітей в Україні займаються бойовими мистецтвами. Одне з найпоширеніших у світі – це Кіокушинкай карате. У 1923 році в Кореї з’явилась людина, яка через свою бойову вдачу з дев’яти років почала займатись різними видами карате (Кемпо – сучасні Конг-Фу та Ушу; Шотокан; Годзюрю; школа фехтування Ніторю.) Його звали Масутатсу Ояма. Він багато часу проводив у горах медитуючи. Під час медитацій у нього визрів план створити своє карате. Коли повернувся до цивілізації реалізував свою мрію. Він заснував Кіокушинкай карате. Своїми показовими виступами і поєдинками він виборов славу для карате. Через кілька років офіційно було визнано Кіокушинкай карате. Масутатсу Ояма став першою людиною, яка три дні поспіль боролась з 300 різними бійцями, проводячи по 100 поєдинків тривалістю в дві хвилини, кожен раз виходячи переможцем. Після своєї смерті майстер залишив по собі організацію і всесвітньо відомий стиль – Кіокушинкай Будо Карате. Кіокушинкай карате – це гармонійне поєднання традиційних бойових систем сходу з провідними досягненнями сучасного спорту. Ця назва в перекладі з японської означає «пошук істини на шляху бойового мистецтва» (Кіоку – означає межу, місцевість. Шин – означає істину або реальність. Кай – означає зв'язок, зібрання, союз.) Іноді цей переклад трактують по іншому: «товариство абсолютної істини», західний варіант «надпотужне карате». Карате поділяється на дві складові – ката і куміте. Ката – це послідовність блоків, ударів виконуваних в одній чи більше стійках, включаючи рух вперед, назад і в сторони. Ієрогліф
Карате – це друге життя людини, яке впливає на її перше, адже воно також займає час. Коли людина приділяє багато часу карате, тоді воно вливається в реальне життя.
ката складений із трьох ієрогліфів, які означають «форма», «різати», «земля», дослівний переклад – форма, що ріже землю. Куміте – це вільний поєдинок з суперником, в якому показується майстерність техніки та вивчені навики. У Кіокушинкай карате поєдинки відбуваються за встановленими правилами. Карате – це не лише ката та куміте, це ще й повага. З перших тренувань семпай чи синсей (тренер) вчить своїх учнів правил етикету, поваги, а також не лізти у вуличні бійки. Користуватись карате за межами залу дозволяється лише при потребі самозахисту. Є різні рівні техніки – їх оцінюють за поясами. Від найменшого до найбільшого. На вищий пояс рівень техніки стає складнішим, тому спортсмен має стимул покращувати набуте і вивчати нове. У Кіокушинкай карате є 10 учнівських рівнів і 10 рівнів тренера. До рівня учня входять: білий, оранжевий, оранжевий з блакитною поперечною смугою, блакитний, блакитний з жовтою поперечною смугою, жовтий, жовтий з зеленою поперечною смугою, зелений, зелений з коричневою поперечною смугою, коричневий, коричневий з золотою поперечною смугою пояси – вони називаються кю. Десять тренерські пояси називаються дани. Вони чорні з поперечними золотими смугами. Карате – це друге життя людини, яке впливає на її перше, адже воно також займає час. Коли людина приділяє багато часу карате, тоді воно вливається в реальне життя. Якщо учень покидає цей спорт, тоді у душі вирує каламуть, це те саме, що й позбавити якесь одне ціле невід’ємної частини. Життя перебудовується іншим чином, але рана у душі надовго залишається. При спогадах душа болить і рветься у минуле. Життя ускладнюється, адже будувати своє життя спочатку дуже важко. В душі залишається багато хороших спогадів, але неможливо повернути втрачене. Оксана Москва Пекло закінчилось? Ні – воно тільки починається (Погляд зі середини)
Не встигли ми відпочити від навчання, як розпочалась справжня каторга – екзамени. Всі казали: «Нічого складного», але виявилось, що це не зовсім так.
31 травня в усіх 9-класників відбувся перший екзамен – диктант з української мови. Не знаю, як хто готувався, але я перечитала всі диктанти двічі чи тричі. В ніч перед екзаменом сон не йшов. Але зранку, зібравшись силами, я пішла до школи. Мене, як відмінницю, посадили спереду. Вчителі «пасли» тих, хто сидів на задніх партах, отож я мала чудову можливість списати. Та щось зупинило мене від цього і вберегло від упередженого ставлення вчителів. Врешті, власними силами я здала цей екзамен на 11. Другим моїм екзаменом була математика. Готувалась я до неї вихідними 1-2 і 9 травня, ну і перед екзаменом, звичайно. 6 червня – день журналіста. Але, нажаль, іспит – наступного дня. Тому довелось пожертвувати святкуванням заради підготовки до математики. Та найприкріше те, що жоден із пройдених напередодні білетів, на екзамені мені не потрапився. На математику до нашого класу завітала інспектор. Ну зовсім ніц в математиці не розуміла, але успішно робила розумний вираз обличчя. Цей екзамен також дався легко, ще й допомогла сусіду по парті. Ох, якби не фраза: «Напиши мені ще одне
На фото Орест Дворакевич трагічна історія…» і занурилась у переглядання моїх оцінок у журналі. За цей екзамен я отримала 11 балів. Мама висловила мені претензії. На її думку, це недостатньо висока оцінка. Та сил на сварки у мене вже не було. Отож, підводимо підсумки: три 12, дві 11, безсоння і перевтома. Але про відпочинок ще рано мріяти, адже після екзаменів ми з класом їдемо в Карпати. Ксенія Кіт
завдання, бо я хочу мати на бал більше», - то й справді би написала йому ще. Загалом, з математики отримала 12. Третій екзамен – біологія. Підготовка до нього зайняла два з половиною дні. В ніч перед іспитом я почала «від руки» писати шпаргалки. Мабуть, це мені й допомогло. Безсоння вже увійшло в звичку: не могла навіть домолитись до кінця – починала думати про підшлункову, нирки, нейрони… Зранку ледь не запізнилась – ну дуже важко було прокидатись. Шпори сховала під пояс, сіла біля ще однієї відмінниці. Сама ними не скористалася, але вирішила допомогти їй. Звичайно, з моїх закарлючок і скорочень вона нічого не зрозуміла, тому скористалась друкованими, а потім віддала їх мені, точніше поклала на коліна. Я дописувала остання, а це означає, що наді мною стояли директор, завучка, асистент… І ось мені треба виходити, а на колінах в мене шпора: якщо встану – впаде. Але якось та й викрутилась. Цей іспит я теж здала на 12. Географія була четвертою. Я готова була здати її хоч б на двійку, але уже ЗДАТИ!!! Сил просто не було, виснаження брало гору. На цей раз не писала жодних шпор. Готувалась читаючи відповіді і розглядаючи карти. Склала важко, майже не списуючи. Ще й вчитель зіграв зі мною в злий жарт: сказав, що в мене 10. Я не надто розчарувалась, але все ж залишилась засмученою. І коли мені сказали, що в мене 12, була на сьомому небі від щастя. Останнім екзаменом була англійська. Добре, що до нього готувалась завчасно. Спати не могла вже не лише в ніч перед екзаменом. На іспиті пішло легше. З моїм везінням витягнула текст, якого не знала. Але щось та й наплела про свій улюблений фільм. Виглядало все приблизно так: «Леон –кілер – це фільм про трагічну історію дівчинки…». Завучка сказала: «Так, так, дуже А чи визначився ти?
Кожен з нас впізнає в ній себе: майже відмінниця, боїться павуків, тримає вдома кішку… Мріє навчитись гри на гітарі та стати відомим журналістом. Наталя Філаретова – школярка, яка твердо вирішила ким хоче стати у майбутньому.
- Чи давно ти мрієш стати журналістом? - Так, це моя мрія з дитинства. Я обожнюю спілкування з людьми та не уявляю себе представником іншої професії. Уже давно я мрію про роботу пов’язану з творчістю та комунікацією. - Які кроки ти вже зробила, щоб здійснити свою мрію? - Я навчаюсь на першому курсі МАНу на секції журналістики. Також відвідую лекції школи Журналістики. - Ти вже визначилась з місцем навчання? - Зараз я навчаюсь у 9 класі і планую вступити у коледж пи Академії Друкарства. З вузом я визначилась – це університет ім. Івана Франка, факультет журналістики. Найбільше мене цікавить теле- та радіожурналістика. - Що батьки думають про твій вибір професії? - Я перша серед родичів вирішила стати журналістом. Навіть якби батьки були проти, вони б не змогли змінити мій вибір. Вони не схвалюють мої плани на майбутнє, але й не заперечують. Мама, знаючи про нещасну смерть Гонгадзе, дещо хвилюється за мене. - Чи маєш ти ще якісь захоплення окрім журналістики? - Я уже сьомий рік плету різноманітні вироби з бісеру. Коли вчилась у 2 класі, то мама відвела мене у Львівський міський еколого – натуралістичний центр у гурток бісероплетіння. Відвідую літературну студію «Галиця». Вивчаю англійську та німецьку мови. А весь вільний час проводжу із друзями. - Які твої плани на майбутнє? - Тепер зосереджуюсь лише на журналістиці, адже залишилось зовсім мало часу до вступу у виш. Надіюсь, що вдасться потрапити на державну форму навчання, хоча всі на це надіються. - Дякую за розмову. Удачі тобі! Ксеня Кіт Загубити себе «Шукаю високу, струнку, 90-60-90»
Ми
завжди щось . . . шукаємо щось знаходимо та щось втрачаємо. Найстрашніше в цих пошуках загубити себе, загубити під час пошуків власного ідеалу. Ідеал. Яким він є? І для чого взагалі всі ми шукаємо ідеали? Це слово, що складається всього з п’яти літер вже давнимдавно править світом. Ідеал краси, стосунків, життя, побуту, тощо. Все, що ми маємо, ми намагаємося підвести під певну лінію, підняти до максимально високого рівня, змінити поведінку близьких, не усвідомлюючи, що можемо втратити їх взагалі. Ми боїмося бути засудженими за те, що ми не такі, як всі. На Заході люди цінують оригінальність. В Європі інший – це не «біла ворона», а людина з власною думкою. В погоні за ідеалами ми розбиваємо на друзки безліч сердець та десятки людських доль. Перетворюємося на бездушних істот, які керуються загальноприйнятими людськими мірками. Звичайно ж, кому зараз потрібне кохання , якщо ми в першу ж чергу говоримо : «Шукаю високу, струнку, 90-60-90». А дівчата, які мріють про принца?.. В кінцевому результаті більшість із них буде жити в омріяному будинку за кордоном, проте їх «принци» не засипатимуть їх пелюстками троянд та подарунками, а торгуватимуть ними, їхнім тілом… Невже це все того варте? Невже заради довгоногої красуні чи олігарха ви ладні пожертвувати собою? Невже людське щастя попросту втратило свою цінність? Цінуйте! Любіть! Будьте з тими, кого любите! Адже ідеал – це не те, що ми весь час шукаємо… Ідеал – всього – лиш слово, яке здатне зруйнувати ваше життя… Назарій Лазур
До наступних випусків!!! Над цим номером працювали: Ксенія Кіт (журналіст, фотограф та редактор) Оксана Москва (журналіст та модель) Назарій Лазур (журналіст та фотограф) Софія Присяжнюк (фотограф) Софія Ворончік (модель) Орест Дворакевич (модель) Андрій Голдій (модель) Наталя Філоретова (модель)